Исповідники величнёго завіту нашого незабутнёго кобзаря, Тараса Шевченка: „въ своій хаті своя правда, и сила, и воля” ми вірні, нікому незапродані сини самостайнёго руського народу, ёго надія, ёго будущина, ми свідки живобачні, якъ одъ усілякоі зради и напасті, кривди и гноблення терпить и мучиться нашъ народъ; ми, що бажаємо, щобъ не то ясний, вольний світъ життя нашого народнёго розвівся на нашій землі, а щобъ и чужі вбачали нашу честь, нашу правду народню; — ми отто, у самій тяжкій, безъодрадній для народу нашого годині, єднаємо наші голоси, добуваємо на явъ укриті думки, голосимо сміливо наші жадоби й ставляємо іхъ передъ обличчє народу нашого, Славянщини й ряду Австрийського. Надійсь послужить нашъ гуртовий одзивъ нашимъ людямъ на потіху, що не переводиться народня робота, а може й на що краще...., а чужимъ на науку, хто ми и чого на світі бажаємо..... И ніхто нехай не здивує, що незнані люде приймаються за діло, яке де иншъ умандатованимъ тілько присуджується.... Вбогий нашъ народъ, не розлічує вінъ багато незалежними відъ нікого людьми...., а найдуться які, та діла зъ нихъ нема.... А спонукою до такого виступу нашого, єсть, ш. пане редакторе, Ваша „Русь.“
Після упадку нашого щиро-народнёго органу „Мети“ мовчали ми, та довго. Мовчали ми, якъ божевільні Ляхи и честь и всякий глуздъ потерявши, у своіхъ органахъ негували наші права народні, нівечили наші святощі, бо знали ми, що вони на те єсть пани-Ляхи, бо знали ми, що десь-то немає у насъ и чесного и справедливого и розумного Ляха. Мовчали ми и до того, якъ те зъ давна обскурантизмомъ, фалшомъ, моральною мизериєю воююче „Слово“ зъ своімъ товариствомъ виголосило: нема руського народу особного, самостайнёго, — бо ми сказали самі собі: нема народу безъ зрадниківъ и поневірцівъ — ліпше явний ворогъ, якъ уданий другъ — куди наставилось, туди и пішло....
Та знову гріхъ би намъ, великий гріхъ, добродію, мовчати, коли Ви, ставлючи буцімъ органъ самостайнёго нашого народу, помиляєтесь, тяжко проти ёго помиляєтесь, кривдите ёго въ самихъ найважніщихъ пунктахъ, у тихъ-то, що відносяться до ёго честі, ёго волі, ёго праведноі миссиі въ Австриі и Славянщині, бо виходило-бъ, що ми народовці добрі на чиіхсь наймитівъ, а не на праведнихъ сподвижниківъ народніхъ..... Не знаємо ні Вашоі генези, ні Вашого обраховання, але довідне знаємо теє, що коли щиро-народнімъ, руськимъ мавъ би бути Вашъ органъ, то повиненъ би вінъ містити всі праведні народні надіі и жадоби, повиненъ би вінъ вспокоіти всяку щиру душу народню, повиненъ вінъ, коли на насъ упертись має, насъ и вдоволити! Бо ми, добродію, були-бъ и безъ Васъ тимъ, чимъ ми є, сирічъ щирими й вірними синами народніми; и безъ Вашоі підмоги переносили-бъ ми нашу ніякою службою нескаляну думку крізь усякі темряви й завірюхи, по силахъ нашихъ пораючись коло народнёго діла, зберегаючи нашу спадщину, самі ростючи духомъ, прикликуючи другихъ усе такъ до того часу, поки-бъ Господь не зіславъ сонечко й въ наше віконечко, — кажемо, безъ Васъ и безъ Вашоі „Русі“.... Коли-жъ Ви теперъ поставили Вашъ органъ и хо-
