Ото Мазур і собі, З набоженства свого, Перед себе захопив З каменя сьвятого. І аж крекче неборак, А сьвятого носить, Та щоб живо обійшли — Пана Бога просить. А тут йому на біду Тілько що ступають, А навколо обійшли, Знову починають. Бачить Мазур, що нїяк Справи не докаже, Бух об землю тим сьвятим, Та до нього й каже: „Був-єсь, каже, молодий, То тодї носили, А тепер ходи і сам, Менї не до сили!”
Згинув шляхтич Суходольский, Вже в костьолї тїло, І з-під небка ксьондз навколо Поглядає сьміло.
