— Не перевезли-б ви мене з трема особами до Лїверпуля?
— До Лїверпуля? Чому не до Хин?
— Я їду до Лїверпуля.
— Нї!
— Нї?
— Нї. Менї дорога до Бордо і туди їду.
— Чи добра заплата нїчого у вас не значить?
— Нїчого.
Тон бесїди капітана вказував, що більше нема з ним що й говорити про се.
— А хто-ж єсть властителем „Генриєти“? — запитав Пилип Фоґ.
— Я властитель, — відповів капітан. — Корабель мій.
— Я єго у вас найму.
— Нї.
— Куплю єго.
— Нї.
Пилип Фоґ й оком не моргнув. Між тим єго положенє було незавидне. В Новім Йорцї було инакше як в Гонґ-Конґ і капітан „Генриєти“ не був такий чоловік, як властитель „Танкадери“. Доси усував Фоґ всї перепони золотом. Сим разом якось не удавало ся.
А однако одиноким средством дістати ся за океан був корабель — єсли не бальон, про що очевидно не можна було й думати.
Але нараз прийшла Пилипови Фоґови якась гадка. Він обернув ся до капітана і сказав:
— Ну, а до Бордо возьмете мене?
— Нї, хоч би ви заплатили й двіста долярів!
— Я вам дам два тисячі.
