та С. Мужиловського. З усього видно: за задумом Б. Хмельницького, українсько-турецьке й українсько-шведське зближення, окрім впливового самостійного значення, мали підштовхнути незацікавлену в ослабленні своїх позицій в Україні Москву до рішучих дій. І перед К. Бурляєм та С. Мужиловським ставиться відповідне нелегке дипломатичне завдання. А той факт, шо поруч з визначним дипломатом, освіченим шляхтичем вибір у такий відповідальний момент падає на К. Бурляя свідчить про певні інтелектуальні здібності, апробований під час посольства до Криму дипломатичний хист і,зрештою, особисту прихильність ідеї укладення військово-політичного союзу з Москвою. Щоправда,В. Липинський стверджує, шо К. Бурляй був приставлений до С. Мужиловського з метою здійснення козацького «військового контролю». Проте навряд чи це так. Адже в практиці формування Б. Хмельницьким керівного складу посольств не спостерігається дотримування пропорції «шляхтич козак» навіть у тенденції. До того ж саме С. Мужиловський не потребував контролю, бо розглядався в Чигирині як надійний дипломат, шо неодноразово виконував доручення гетьмана (у Москві, Литві, Туреччині та Криму). Здійснював він загальне керівництво переговорним процесом також у випадку, шо розглядається.
Посольство К. Бурляя і С. Мужиловського готувалося досить ретельно. Б. Хмельницький намагався створити в Москві атмосферу найбільшого сприяння. Збереглися його листи до ближніх бояр І. Морозова, І. Милославського, Г. Пушкіна. Він також підготував для послів оптимальні відповіді на можливі запитання. Так, засвідчуючи перед царем бажання гетьмана й усього Війська Запорозького перейти ггід «високу царську руку», посли підкреслюють необхідність надання з боку Москви негайної збройної допомоги проти Польщі. Водночас наголошують на прагненні Туреччини та Криму прийняти Україну у підданство, але не забувають при цьому додати, шо козаки під турка чи татарина «итит не хотят». Аналогічну мету пе-
