реслідувало прохання щодо йльного пропуску до Швеції, яке мусило, по-перше, насторожити Москву; по-друге, дати їй ясно зрозуміти про нові обрії гетьманської дипломатії. Сильним ходом було акцентування .уваги на прагненні не завдавати в стосунках зі Стокгольмом шкоди інтересам Москви. Посли пропонували заслати з ними «в Свею от себя кого он, государь, зволит, чтоб тому посланному о тех дел ех... было известно».
Разом з тим документальні джерела, шо відклалися внаслідок перебування посольства у Москві й супроводу К. Бурляєм та С. Мужиловським московських послів до Чигирина, не дають підстав для висновку про те, шо «Бурляй як посол у Москві проявив себе палким прихильником возз єднання України з Росією». Ніяких особистих реверансів у бік Москви ні за К. Бурляєм, ні за С. Мужиловським не спостерігається. Вони лише дотримувалися гетьманських інструкцій. Усі заяви були витримані в дипломатичному дусі. Не помітно з їх боку й спроб виконувати московські доручення. Принагідно тут зауважити також сумнівність віднесення К. Бурляя І. Крип якевичем до промосковської партії в оточенні Б. Хмельницького.
Реакція Москви була- стриманою, але переломною для української справи Цар обмовився про поцінування «служби» гетьмана і його готовності визнати зверхність Москви. Прийняти ж Україну під свою протекцію й оголосити війну Польщі не поспішив, традиційно покликавшись на Полянівське перемир я. Однак вагомий тактичний успіх посольства полягав у тому, шо воно остаточно схилило Олексія Михайловича до здійснення тиску на Варшаву з метою добитися польськоукраГнського замирення на умовах Зборівського договору. 24 квітня, а саме через два дні після офіційного прийому К. Бурляя і С. Мужиловського, споряджається з відповідним наказом посольство до Польщі. Отже, Москва розпочала рух у бік відвертої підтримки України.
В цьому сенсі певний вплив мали вміло розіграні турецька та шведська карти. Московські дипломати вимушено говорили
