Сторінка:Політичні пісні украјінського народу XVIII-XIX ст. (1883).djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Так ми бачимо, шчо на Запорожьжі досить було недовольства на Москву з јіјі царем і без «прелести» Мазепи, — шчо напротив того самого Мазепу там не терпіли, јак слугу московського врьаду. Післьа всього того, шчо ми росказали, не дивно буде, шчо запорозці раді були случају повстати проти Москви ј шчо в Січі були льуде, котрі готові були јти проти Москви хоч би ј з татарами, або ј з польаками, коли б ті приобіцьали украінцам вважити на јіх права ј інтереси. Коли шчо дивно, так те, шчо запорозці так довго терпіли ј не повставали цілим кошем проти Москви та проти прихильного до нејі гетьмана. З цього боку дуже інтересна справа канцільариста полтавського полку Петра Јваненка, або Петрика[1]. Цеј Петрик втік на Запорожьжьа в 1692 р. і там жалівсь на гетьмана Мазепу, котрого «душа в Москві, а тут тілько тінь», на «сердьуків (гетьманську гвардіју), арендарів, та тих дуків, шчо царі јім вольности понадавали, шчо мало живими не јідьать простих льудеј». Думајучи јти робом Б. Хмельницького, Петрик погодивсь з татарами, вимовивши од них вольу дльа украјінців промишльати рибоју ј сільльу, — ј кликав запорозців, шчоб вони, признавши јого гетьманом, ішли з ним і з татарами на городову Украјіну, — визвольати јіјі од «москалів з јіх монархами та од немилостивих, драпежних панів та арендарів». Кош запорозськиј дозволив охотникам пристати до Петрика, — та ввесь не пристав до јого, — ј коли татаре вказували на вмову Петриківців з ханом, то Кош одповів, шчо запорозці «хотьать без опаски од татар промишльати звіриними, сольаними ј рибними добичами, а од походу војацького на московську державу зрікајутьсьа». Очевидно, Кошові противна була спілка з татарами, навіть проти діјсного ворога, котра, јак показували приміри часів Б. Хмельницького ј Дорошенка, кінчалась тим, шчо татаре забирали в невольу на

    вича, Мазепи, — гетьманами Сірка, а потім Паліја ј других подібних јім запорозців, про котрих писали січовики Самојловичеві, шчо вони мајуть у себе «получших, — ніж Самојлович, — товаришчів заслужоних и в рицарських справах досвідчоних кавалеров, которіјі во усьому тому урьаду гетьманському, з лучшим отчизни нашој Малоросіјскојі житьтьем могли би здолати». Певно, багато стидких пригод в історіјі Украјіни XVII–XVIII ст. було б менше.

  1. Цьа справа добре росказана в Костомарова, Мазепа, Февраль.