96
го, що згадалоб нам давнину й запалило наші серця тим огнем, якого ми тепер потребуємо…
Старий сів просто на землю, звів до неба незрячі очі і став перебірати струни. І в цім затаєнім перебіряню струн, в тім однозвучнім гомоні чулося щось не висловлене словами, — ніжне, чисте, як дитяча сльоза, яка падала на гостру стерню безмежно розгорнутих рідних ланів. І які-б не були сильні й запальні слова промовця вожда, але сильніща від них пісня поета, того поета-страдника-лицаря і вигнанця, що на чужині оплакує безталання своєї матері і вболіває її болями.
Бреніли струни кобзи під зручними й тонкими пальцями сліпого музики і глибоко зворушували, загартоване військовими негодами, чуле серце Зеленого.
Сидів на пеньочку, схиливши на груди голову, обпершись на свою шаблю, зачаровано слухав. — „Боже мій! — думав про себе. — Хіба-ж не є щастям положити душу свою за душу того народа, що витворив таку чарівну мельодію?!…“
Раптом підвівся й озирнувся навколо себе: Побачив тісне коло товаришів і побратимів. Стоїть Супоня з важким, як скеля, замисленим лицем, стоїть Проць з палаючими, як у Ґонти, огневими очами, стоїть Ґонтаренко з затислими зубами і з тремтючими сльозами на очах, стоїть і дядько Пилип на все готовий і терпелячий, стоять сотні й тисячі зачарованих лиць і всі вони належать йому і всіх він поведе туди, куди сам схоче.
І в мить, гармонійно вливаючись в бренькіт струн, забренів натхнений голос незрячого:
„Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну…„
Поважно, як слова молитви, попливли між столітніми дубами слова пісні. Віти дерев зашелестіли і цілком затихли. А душа незрячого відкривається ген аж до дна і з глибоким співчуттям питається:
„Чом тобою, гаю,
Та вітрець не колише…“
І мовчить старий ліс, ледве стримуючись, щоб не зойкнути страшно і не скрикнути від того болю, що зазнав на протязі доргих літ неволі, а пісня бренить уже ніжно і безпосередно:
„Сестро моя, сестро,
Та сестро Україно…“
