102
брали до своїх рук майже всю артилєрію. Негайно вивісили на думі жовто-блакитного прапора і стали напірати далі. Червоні, в кількости двох полків, затримувалися ще в тій частині міста, де був ревком і катедра, при чому стріляли по повстанцях з катедральної дзвіниці.
Зелений їхав на коні в перших рядах. І коли помітив навколо себе вбитих та ранених, то зліз з коня і, покликавши до себе Проця, наказав йому обстріляти з гармат весь занятий червоними район міста.
Як через півгодини, весь центр міста потонув у димовій пітьмі, з якої хвилинами чулися страшні викрики оточених там червоних. Коли сонце стало на полудень, в місті вже не було ні одного збройного червоного. На катедральній площі стояла величезна юрба полонених, які злякано і з під лоба позирали на вартових повстанців, що тісним рядом стояли навколо них…
Перемога була очевидна, але чомусь не тішився нею Зелений і ше сумнійший став. У величезній залі повітової народньої управи, де тепер розмістився повстанчий штаб, було повним повно всякого народу. Передовсім прийшла жидівська делегація з рабіном на чолі, який тримав у руках бухінець хліба і грудку солі і, заїкаючись, не то вітав, не то просив чогось.
Зелений слухав і всміхався, а думи його були Бог зна де і думав він про щось цілком инше, одному йому відоме. Чудно було йому, що він тепер став не аби чим і дивно було йому приймати ці привіти і довго він не міг знайти підходящої відповіді. Але, коли вже перед самим, вечером, прийшла до нього об'єднана делєгація міських установ і бувших народніх самоврядувань, то він несподівано для самого себе сказав:
— Працюйте так, як того домагається уряд наш!…
І коли делєґація не зовсім зрозуміла, про який уряд йде мова, то він додав:
— Уряд Української Народньої республіки, який зараз у Кам'янці…
Делєґація пішла і він кинувся до товаришів:
— Товаришу Супоня, а як там справа з нашими заставами?
— Виставлено на всіх шляхах в трьох верствах від рогатки!… — відповів Супоня.
— Товаришу Процю, а чи вже розліплені наші відозви та накази?
— Розліплені, пане отамане!…
— Ну, а в товариша Гонтаренка як справи?
— Гаразд! Місто охороняється… — скязав Ґонтаренко.
— Хто охороняє? — спитався зацікавлено.
— Поки-що дядько Пилип… Я навмисне призначив його, бо в нього більше всього непевних, а таким чином вони робляться більш певними…
