112
його і пішли до отамана. Назад уже не вернулися, бо на полях аж чорно та темно стало від ворожої сили, яка підсувалась до лісу.
— Сьогоднішнє змагання, не дивлячись на те, що ми знищили одного панцирника і вивезли з Уманя де-кілько гармат, закінчилося поразкою, бо ми стратили найкращого нашого товариша дядька Пилипа! — журко сказав Зелений до своїх товаришів, коли зійшлися в глибині, для них одних добре знайомого Грекового Лісу. — До півночі мусимо посидіти тут, а після перших півнів, як кажуть косарі, підем на свіжі роси…
— Куди саме? — допитувався Супоня та Ґонтаренко.
— Від нинї я сам буду вас усіх водити… — відповів Зелений. — Доти, доки ми будемо роздроблюватися на загони, не збудемся безладдя…
Це було вже тоді, як отаман Зелений зміцнився настільки, що сили його мужицького війська сягали далеко за двадцять тисяч, а вся гречкосійська Україна тільки й мови мала, що про нього.
Одної темної ночі до повстанчих огнищ Зеленого в Таращанських лісах, прибився якийсь молодий парубок, який сказав, що хоче бачити отамана в дуже важній справі.
Проць, уважно приглядаючись до нього, сумнівно хитав чогось головою і цікаво допитувався:
— По якій-же такій важкій справі хочеш його бачити?…
— Це я можу тільки йому самому сказати… — вперто сказав парубчак.
Прикликав Проць Супоню і обидва стали розглядати його.
— Знаєш що, — тихо промовив Супоня, — цей парубчак не дуже-то певний якийсь…
— Еге-ж, — згоджувався Проць, — не певний… Голос наче в дівчини і груди того… занадто високі… клуби також не парубоцькі… гм... круглі такі…
Поговорили ще трохи між собою і вирішили просто отаманові заздалегідь росповісти про свої сумніви.
Парубчак був одягнутий в коротеньку шкіряну куртку, в сині штани й черевики з обмотками на литках, а на голові був кашкет, як то носять учні реальних шкіл. Парубчак не був-би сумнівним тільки по одежі, бо останніми часами в таборі перебувало стільки всякого люду, але отой жіночій голос і жіночі рухи, яких парубчак ніяк не міг змінити, заставляли Проця бути надто обережним.
