124
Спочатку все завдання здавалося незвичайно важним: ворог був сильний і не полохливий. Але як десятки тисяч голов зробилися одною, пяною від жадьби, головою святого божевілля, — все стало нічим. Били, торощили, гнали, аж заким не опинилися на брукованих вулицях своєї столиці і тоді кождий здивувався з того, що сталося за такий короткий час.
Ворог намагався затриматися на набережній Дніпра і шалено одбивався. Знаряди цілими скиртами лежали просто на вулиці і півсотні гармат безупинно плювалися знищуючим огнем до центра міста, де вже порядкували повстанці. Тут виявилася сила ворога, який уже мав досвід в боротьбі на міських вулицях, де діти ріллі почували себе розгубленими і чужими. Частина червоних встигла була знову посунутись на весь Поділ і досягла Кирилівського цвинтаря в якому засів Супоня.
Щось неймовірно страшне діялось там. Двадцять два кулемети безупинно засипали кулями червоних, які снопами валилися по Кирилівських косогорах і, нарешті, таки досягли цвинтаря. Стрілянина затихла сама собою і на зміну їй залунало піднесене „Слава“ і напружене „Ура!“… З осатанілими лицями лізли друг на друга і гризлися, як скажені пси, намагаючись захопити цей куточок міста, де досі спокійно спали мертві.
На щастя підійшли на поміч дві сотні, послані Зеленим і при їх несподіваній появі червоні стали втікати. Не даючи їм змоги зупинитися, Супоня зачав преслідувати їх. Вже в кінці Кирилівської, недалеко від „товчка“ перед ним упав знаряд і куча диму та каміння закрила його з виду товаришів. Два — три повстанні кинулося до місця розриву і побачили страшно зневічений труп свого проводиря. Стали над ним і так замерли, не знаючи — чи бігти вперед, чи втікати назад…
Але вже не треба було йти ні вперед, ні назад, бо саме в той час у місто вступали перші ряди реґулярного Запоріжського корпусу і два полки Січових Стрільців. І сталося так, що Зелений розбив ворога, а реґулярне військо заняло Київ. Увішло в нього майже без усяких страт зі свого боку і почувало себе не в міру сміливим і не в міру певним себе.
Літня ніч, яка поспішно стелилася над землею, вкрила собою велике місто, в пітьмі якого звучно перекликалися вартові і, часами, розсипалися наглі вистріли рушниць.
І в тій трівожній пітьмі, стягав Зелений до гурту своїх Трипільців, аби порадитися з ними, що робити далі. Київ, який дістався їм ціною повстанчої крови, вони на приказ командуючого фронтом ґенерала Кравчика мусіли залишити ще до сходу сонця. Одержавши цього наказа, Зелений негайно виїхав до командуючого фронтом, який зупинився
