Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

125

в Міській Думі, аби той дозволив йому перейти на Лівий беріг Дніпра. Генерал дякував йому „за допомогу“ і, разом „з тим“ застерігав його від яких-би не було дальших виступів.

— Охорона міста в моїх руках, а ви до ранку вийдіть собі до Боярки і там чекайте на мої роспорядженння, — сказав ґенерал.

— Так! Я вийти можу, але люди можуть відмовитися виконати мої накази! — пробував Зелений поставити всю справу на иншу площину.

Ґенерал нервово поморщився і сухо промовив:

— Наказую вам зробити це в порядку дісципліни!… Маємо почати з білими переговори, а присутність в місті обірваних повстанців компромітуватиме армію…

— Не знаю, — сказав Зелений, — на скільки ви тепер певні в собі, але говорити так про повстанців після того, що вони сьогодня зробили, вам все-ж таки не годилося-б…

Ґенерал, почервонівши весь, схопився з крісла і в злости, сухо промовив:

— Ну, здається, досить того, що сказав… — Турбуюся не за свою справу, а за загальну… Роблю, як мені велять і йти проти наказів Головної Команди не можу…

Хто знає, чим-би скінчилася ця розмова Зеленого з ґенералом, як би так не зявився Проць.

— Пане отамане! — крикнув він ще з порога. — Супоню вбито!…

Як припечений роспаленим залізом, метнувся Зелений до нього:

— Не може бути!…

— Тільки-що принесли до штабу його трупа…

— Найкращого товариша пожертвували для Київа, а ви… — повернувся Зелений до ґенерала і не скінчив.

Махнув рукою:

— Що там!… Ходім!…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

…Йшли великими гуртами, без усякого порядку. Стомлені й знесилені, пленталися як могли і тільки одні Трипільці старалися бути бадьорими…

Зелений, як ніч темна, понуро їхав на коні між Процем та Ґонтаренком і не відзивався до них ні одним словом.

— Цього вже я ніяк не сподівався, щоб робітники так розгнівалися на нас, що й трупа Супові не віддали нам! — говорив Проць.

— Бо ніхто з робітників не думав, що ми здамося на керунок якогось там ґенерала!… — відповів Ґонтаренко.