139
Слухали, як зачаровані, як скаменілі… Ніхто з них не чув свого тіла, а стали всі одним Духом тієї Великої Віри, на вівтар якої складали тепер одного, з найвірніших, одного з богатьох, які повстають від Чорнозему. І ніхто з них не помічав того, як лице отамана смертельно зблідло і стало мармурово недвижним, ніхто не чув навіть його останнього зітхання, а тільки тоді, як ворожий знаряд гримнув коло самої хатини і раптово загас каганець, з кремезних мужицьких грудей вирвався один спільний стогін, від якого, здавалося, здрігнулася сама земля…
— Засвітіть світло… — почувся в пітьмі голос Ґонтаренка.
Десь в кутку блимнув сірничок — один, другий, третій. Хтось тремтючою рукою засвітив світло. Хтось важко вдарився головою об стіну. Хтось божевільно ридав, схилившись над мужицьким ліжком. Хтось із страшним прокльоном побіг у пітьму ночі і завив разом з осінним вітром…
— Ціхо, братіки! — озвався Ґонтаренко. — Скличте Трипільців…
— Тра-та-та-та-та-та-та… — Заторохтіло з одного боку села.
— Тра-та-та-та-та-та-та… — озвалося з другого.
Двері розчинилися і в хату влетів бомбою зарослий чоловічина з Видубецького.
— З двох боків заходять!… — крикнув.
Глянув на ліжко і занімів.
— Тра-та-та-та-та-та-та… — чулося майже — що навколо.
Ґонтаренко схопився:
— До зброї, хлопці!… На Трипілля!…
Підійшов до мертвого отамана, швидко поцілував його в обидві руки і промовив:
— Прости і благослови, батьку!…
Через хвилину встав і, повернувшись до зарослого чоловічини з Видубецького, сказав:
— Зостаньтеся тут і поховайте пана отамана так, як велить звичай!… А ви, — повернувся до всіх инших, — ходіть зі мною…
Опівночі відступали, як було сказано отаманом. Виходили через городи на якусь вузеньку польову доріжку і там стрівали темну постать зарослого чоловічини. Чули коротке:
— Ось його могила…
Темна постать людини стояла доти, доки не перейшли всі. Останнім йшли незрячий з кобзою і малий повстанець…
— Ось його могила…