Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

21

який в той час робив на завдання вчителя якусь аритметичну задачу, підвів голову і спитався:

— Чого ти такий?

— Який? — незадовольнено озвався Данило.

— Зляканий, чи що таке.. — говорив Олекса.

Оксана покинула поратись коло печі і підійшла до стола.

— Ти, Данильцю може не ходив би туди… — сказала.

— Куди? — здивувався Данило і в тойже час чогось почервонів.

— Та я вже знаю, що ти до Спілки ходиш… — промовила, сама собі не ймучи віри, що каже правду.

— Ходив, а тепер не буду! Не хочуть слухати мене, так нехай собі!… Колись згадають і прийдуть самі до мене!… — сказав Данило, встаючи від столу.

В той час почувся голос вартового дзвону. Оксана глянула в вікно і скрикнула:

— Ой, Боженьку! Горить!

— Ну, тепер будуть мати чим тішитися! — сказав Данило, беручи в руки шапку.

— Куди ти? — спиталася Оксана.

— Хіба не знаєте? — відповів з усмішкою Данило. — На Трипільське свято йду…

Вийшов з хати, а вона й собі за ним. Стали за ворітьми й заніміли. Пів неба палало в червоному огні. Горіли, одночасно, не тільки всі стирти на полі, але й весь панський двір, що стояв на краю містечка. Вітер був від села і велитенські клубки диму котилися просто в поле. Там, де горіло, чувся якийсь крик і гомін, а на селі тільки одні собаки в'ідали.

— Суд страшний наближається… кінець світа йде… — шептала Оксана поблідлими губами, а Данило стояв поруч неї, дивився на море огню і щось думав…

— Ти не боїшся, Данильцю? — спиталася вона його.

Він тільки всміхнувся: „Ті, що бояться, всі вже там, бо в гурті лекше забувається те, що буде завтра“…

— А щож таке може бути?

— Прийдуть старшини, жандарми й козаки…

— А пани також повернуться?

— Пани, може тепер і не приїдуть, бо вони тендітні люди і власними очима не зможуть дивитись на росправу.…

Як під ранок, пожежа трохи стала ущухати. Полумя вже не здіймалося до неба, а тільки рижий дим котився в поле і неможливо смерділо згарищами. Гомін і крик перенісся в містечко, де скоро стали чутися якісь глухі удари, від чого крик ще збільшився.

Коло Данила і Оксани пробіг якийсь чоловік без шапки в розірваній сорочці, який крикнув:

— А ви чого так стоїте? Там монопольку розбили… горілку беруть…