Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

29

— Ви, здається, Данило Терпило? — спитався він.

— Так! — відповів Данило.

— Ви, здається, тепер єдний член тутешньої Селянської Спілки?

— А ви звідки знаєте?! — здивувався Данило. — Я тепер так собі… Я ні до чого не втручаюся…

— Нічого, нічого!… — сказав добродій. — Не бійтеся! Я сам член центрального комітету Селоспілки і маю до вас справу…

— А хто-ж ви такий? — обережно спитався Данило.

— Я рідний брат місцевої попаді і називаюся Всеволод Онуфрієнко. Постійно живу в Київі, а сюди приїхав по особистих справах, — відповів добродій.

— А я про вас ніколи й не чув навіть нічого! — щиро признався Данило.

— Та й звідкиж ви могли знати? — сказав добродій. — Сестра мене не любить і цілком забула, а сам я був тут двадцять літ тому назад…

Данило допитливо подивився на Онуфрієнка і подумав:

— Бідний! Він також напевне зазнав чимало всякої всячини…

Онуфріенко наче відчув його думку. Нахилився ще ближче і сказав:

— Тепер у Київі роблять труси і арешти, так я на якийсь час мусів виїхати…

— А в нас жандарми були, з дончаками, — промовив Данило.

— Знаю, знаю! — сказав Онуфрієнко. — Але то ще не кінець… Революції ніхто не зможе задушити… Вона така велика і могутня, як сама душа народня…

— Народ тепер не повстане! — понуро сказав Данило.

Онуфрієнко раптом схопився на ноги і став ходити по хаті. Данило дивився на його довгі й тонкі ноги і йому було чогось жаль його.

— Боже мій! — схвильовано говорив Онуфрієнко. — Там вішають, розпинають, на Сибір гонять, в тюрмах мордують, а тут…

Зупинився проти Данила і мовчки, став дивитися йому в очі.

— Тут, сказав Данило, — потрібна нова віра…

— Що ти говориш, дитино! — скрикнула від печі Оксана.

Онуфрієнко повернувся до неї:

— Ах, ви тут? — сказав. — Вибачайте!…

Сів знову на лавку коло Данила і став говорити:

— Я тепер часто забуваюся, де я і що зі мною? Особливо в тісній хаті, де мало повітря.

— Як хочете, то вийдемо на двір, — сказав Данило.