Перейти до вмісту

Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/42

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

38

— Ти-ж єдина надія моя! — почувся зойк матері.

Він тільки зуби стиснув:

— Ой, не плачте так! Я ж не вміраю…

Одвернувся і крадькома витер болючу сльозу. Поспішаючись, став збірати і складати на одну купу всі свої книжки.

— Зараз-же закопай їх у клуні під сіном… Сьогодня мають прийти з трусом… Знадобляться колись… Шкода… — кидав окремими словами до Олекси.

Той з поблідлим лицем схопився і скоренько став складати в міх синенькі, зелененькі й червоненькі книжечки, а в самого сльози так і капали з очей.

— Чого ви плачете? — з біллю в голосі спитався Данило.

— Братіку, ти не підеш сам! — заплакав Олекса. — Я люблю тебе, брате.

Данило здивовано глянув на свого брата, наче перший раз побачив його. — Дивно! — думав він. — Як-же це я не помітив, що він уже такий великий?…

Завжди тихий, мовчазний, слухняний і трохи ледаченький Олекса, дійсно був якось осторонь від усього і начеб-то нічим не цікавився. Але зараз він стояв з очима повними сліз і казав:

— Ти завжди був сам і завжди своє думав… Ти ніколи й не поговорив зі мною як слід, але я все знаю і люблю тебе, брате!…

— Діточки мої! Що мені діяти з вами? — плакала Оксана.

— Нічого, нічого! Все буде добре! Я поїду до Київа, буду заробляти й вам допомогати… А вам тут і з Олексою добре буде… — заспокоював її Данило.

Тільки-шо Данило скінчив свої збори в дорогу, як у хату ввійшов Петро. Привітавшись з Оксаною, він всміхнувся до Данила:

— Є!…

Вийняв з кешені зелененьку пашпортову книжечку і подав Данилові. Той поспішно розгорнув її і став переглядати. Прочитавши кождий рядок, підійшов до маленького зеркальця, що було вліплене в стіну і став увалшо розглядати своє бліде лице, темно-русяве волося на голові, високе чоло, сумні сірі очі, невелички вуси й кучерявий пушок на бороді.

— Майже підходить! Тільки я трохи молодший. А то навіть і називається так само.

Розгорнув пашпорт і подивився:

— Гм… Данило Зелений… Зелений… Бог зна звідки… Жив і помер, а зараз знов буде жити… Хто він і що він?… — замислено говорив Данило.

— Ти не думай довго! — перебив Петро. — Збірайся та підем! Я проведу тебе!