37
пнули двері і як почулися чиїсь дрібні й легкі кроки, він прожогом метнувся до воріт.
— Звичайно вона! — думав він. — Бо хто-ж з дяківської хати може мати таку легку ходу?…
Однаково він помилився. З воріт вийшла Гапка, дякова наймичка. Побачила його й засміялася:
— А пан казали, щоб ви вже не приходили до нас!…
— Чому? — здивовано спитався Данило.
— Ви тепер суцилист і вас на Сибір зашлють…
— За що?
— А за те, що ви намовили людей панський двір спалити.
— Хто вам казав?
— Пан так сьогодня панночці Марусі казали… Ти, каже, про нього й не думай нічого… Хіба такий палій може коли небудь бути дяком?…
— І чорт з ними! — несподівано скрикнув Данило і швидко-швидко пішов від воріт.
— Пройшов так кроків з сорок і зупинився. Щось болючо-велике підкотилося клубом до горла і стиснуло його. Крикнув не своїм голосом і гірко заплакав:
— Прости їм, Господи, вони невідають, що творять!…
А коли виплакався й заспокоївся трохи, то відчув, що так легко розстатися з Марусею не зможе і що мусить її проте бачити. Мусить, колиб навіть його в той час моглиб і справді забрати і попровадити на Сибір…
— Шкода, що все так несподівано сталося… — говорив сам до себе, підходячи до своєї хати.
В хаті було незвикло тихо. Оксана сиділа коло теплої грубки і пряла кужіля, а Олекса сидів коло стола і тихо плакав.
— Що сталося? — звернувся до нього Данило.
— Боже мій, Боже! — раптом заговорила Оксана. — Коли-ж нарешті той спокій буде в нас?!
— Не плачте, мамо! — лагідним голосом промовив Данило. — Ось я зійду з очей і вам тут лекше стане!…
Оксана й за кужіля забула. Схопилася до Данила:
— Куди-ж ти йдеш, сину?!
— Куди очі бачуть, мамо!
— Не йди, сину!…
— Мушу йти, мамо!
— Де-ж я тепер тебе шукатиму?…
— Я піду до Київа, мамо!…
Хотів ще щось сказати, але глянув не нароком в її очі і побачив у них ту пісню, яку вона колись співала, коли він був ще малим хлопям. Глухим стоном відгукнулося в душі оте: — „Ой гай мати!“ — і він ледви стримався, шоб не заплакати тут разом з нею і щоб не виявити своєї кволости.
