36
Взялися під руки й пішли на діл. Парубки ще постояли трохи, щось поговорили між собою, а потім один з них затягнув:
„Ми гайдамаки, ми всі однакі.
Всі ми ненавидим пута й ярмо“…
Решта підхопила і всі разом кудись подалися.
— А співають всеж таки моєї пісні!… — сумно промовив Данило.
— І будуть співати!… — упевнено сказав Ґонтаренко. — Колись вони ще згадають тебе! Але зараз вони пяні і пішли на вечерниці… Стьопа їх запевнив, що ніхто тепер ніяких вечорниць не буде розганяти…
— Щож тепер робити? — сам до себе сказав Данило.
— Книжки, які маєш у себе, заховай куди небудь, або мені дай, а сам вибирайся…
— Куди?… До монастиря, чи що?…
— Ні! В Київ, до Онуфрієнка!…
— А й справді! — згадав Данило. Він же не раз обіщав місце!…
Подумав трохи:
— Тільки, якже його без пашпорта?!…
Ґонтаренко зітхнув і також замислився. Стояли собі серед дороги і думали, а коло них проходили люди і ніхто ними не цікавився і не говорив нічого. Небо на сході заяснілося; починав сходити місяць.
— Якось то воно буде — сказав Данило, глибоко зітхнувши.
— Я вже видумав! — скрикнув Ґонтаренко.
— Що саме?
— Знаєш, у мого батька є пашпорт того подорожнього, що помер у нас в Пилипівку…
— Ну?
— Так я викраду його для тебе?…
— Тай що буде?…
— І ти підеш з ним?
— Але-ж той подорожний був старший за мене.
— А ти не голися, то й добре буде.
— Ну добре! Тільки, коли-ж ти його даси мені?
— Хоч і зараз! Ти йди до дому й приготуйся, а я через годину прийду до тебе…
— Я хотів би ще бачитися з Марусею! Тиж знаєш?…
— Знаю! Я перекажу їй, щоб вона вийшла через години дві за село на київську дорогу — сказав Ґонтаренко і, майже підбігці подався до дому.
Треба було б йти й Данилеві, але він стояв і не знав, що робити. Йому ніяк не хотілося йти до дому, не будучи певним в тому, що вийде Маруся. Піти-ж з села, не попращавшись з нею, він не міг. І коли нарешті, почув, як скри-
