35
— А що таке? — спитався Данило, намагаючись удати здивованого. Однаково це йому не вдалося вже тільки через те, що мав надто чисті і надто ясні очі. Тільки рукою махнув: — Пусте!…
Решту того дня сам сидів у дома і тільки вже вечером вийшов на село. Йдучи дорогою, по якій вже пробивалися перші весняні струмочки, він думав про те, що його роботу викрито і що тепер годі всидіти тут далі. Коло церкви зупинився на хвилиночку і став дивитися на небо. Далекі зорі спокійно мерехтіли в невідомих просторах і лагідно всміхаліися до нього. Згадав, що вже тиждень минуло, як не бачився з Марусею і в серці щось ніжно задріжало, заридало наче.
— Треба побачити! — промовив голосно і пішов у напрямку дяківського двору.
Одначе до хати не пішов, а став ходити перед вікнами, надіючись, що вона його побачить і сама вийде. Але в той час надійшли його хлопці.
— Кепські справи товаришу! — сказав Петро Ґонтаренко, син сільського старости.
Він був добрий і розумний парубок і більше всіх допомагав Данилові в його справах.
— Кепсько, кажеш? — байдуже спитався Данило.
— Дуже! — відповів той. — Там пристав усі книжки забрав з нашої читальні, а цеї ночі мають по хатах трусити. В тебе також будуть.
— Звідки ти знаєш?
— Стьопа казав…
Данило згадав урядникового сина Стьопу, як він нераз пробував пролізти в їх таємний гурточок і як він його завжди сміло й обережно викидав, і тепер усе зрозумів. Той довгоногий, з пташиним носом Стьопа, таки вивідав його і тепер почав свою роботу.
— Ви балакали з ним?
— Я й не бачив його сьогодня, а от хлопці навіть чарку пили з ним, — сказав Ґонтаренко, киваючи головою на хлопців.
— А як він дає, то чому не пити?! — озвався хтось з гурту.
— Таж він вас за язик тягнув!
— Ну, так що з того?
— Як то що ?! Таж тепер все пропало!…
— Кому пропало, а кому й ні! — хитро засміявся той самий голос.
Данило тільки об поли вдарився.
— Таж це зрада чорна!
— Заспокійся, Данило! — сказав Ґонтаренко. — Нічого не зробиш! Краще ходім собі та подумаймо, що робити далі?