47
такі свята в декільких повітових містах і обрано за для того спеціяльну комісію, головою якої став Онуфрієнко. Промовляло багато промовців, а в тім і Данило. Говорив він про темряву селянських мас, їх несвідомість і сліпу зненавість до „суцилистів“, яку прищепило їм попівство та інтеліґентні покручі. Закликав, як найскорше піти в народ і розбудити його національну і соціяльну чуйність і викликати почуття солідарности з міським робітником. Пригадав, що промова зробила на всіх велике вражіння, що його цілував Супоня, тиснув руку Онуфрієнко, прихильно всміхалися сотні щирих робітничих очей. Пригадув також і єхидно-скритну ухмілку білявого студента Конька, як він сидів собі з боку, безнастанно наспівуючи собі під ніс якусь дивовижну пісеньку, що зачиналася словами: — „Сапаґі із красной меді нє бояться Н²О“. Потім, як тільки сіли гурточками коло принесених з міста кошиків, білявий студентик кудись зник і скоро після того звідусіль почулися якісь пронизливі свисти. Де кілько таких кремезних, як Супоня, жандармів вистрибнуло з-за кущів і залунали вистріли. Всі скрикнули, заметушившися й розсипалися на всі боки. Побіг і він разом з иншими. Поруч його біг Онуфрієнко і шептав: — „Не біжить з лісу! Не біжить! Там чекають!“, і враз, вистріл. Коло самої голови, майже. Онуфрієнко захитався і, горилиць, повалився па землю. Хвилину одну, не більше, дивився на нього Данило і побачив одні лише очі на його скрівавленим лиці, як почувся другий вистріл і куля просвистала коло його лівого вуха. Схопився і побіг. Як це сталося, що він не зостався коло вбитого? — не пригадає ніяк. Можливо, що побіг з несподіванки такої, або просто від того, що згадалося оте — „не жалєть патронов“… Так, чи инакше, а він біг в гущавину ліса, блукав там аж до самого ранку, а в ранці пробрався до міста і опинився на кватирі Супоні. Супоня лежав у ліжку і стонав. Коли Данило підійшов до нього, то він усміхнувся і сказав:
— Перше бойове хрещення…
Данило нахилився над ним і побачив, що в нього забинтовані груди. Подумав про себе — „значиться, ранений“… і не сказав нічого про Онуфрієнка. Навпаки, старався заспокоїти, що все гаразд і що засідка жандармам не вдалася. Кажучи це Супоні, він сам хотів плакати й товктися головою об стіну, почуваючи безмежну самотність і безнадійність.
На другий день ґазети містили в собі ряд хронікальних заміток про погром бандитів, які непокоїли місто і яких застали в Голосіївському лісі під час „беззаботной забавы“… Читаючи рядочки цеї ціничної брехні, йому було соромно, що читає їх, де кожда буква налилась кровю поневолених. Де який час зовсім не читав ґазет, не дивлячись на всі просьби хорого Супоні і, нарешті, коли таки
