48
переборов свою огиду до них і став переглядати „Місцеву Думку“, то його думи стали ще темніщі, а серце забилося ще в більшій трівозі за тих, що терплять і не можуть встати…
Засипаючи, що ночі марив величним всенародним повстанням і снив страшними снами боротьби. В ранці прокидався з важкою головою і, не памятав з того всього нічого. Ходив на завод, як сонний, механічно робив свою роботу, нічого не розуміючи, почуваючи себе лише часткою машини.
І чим далі, тим менше спав Данило. Віддавшись вражінням свавільного панування гнобителів, від чого наморочилася голова і трівожно боліли груди, лежав з розкритими очами і вдивлявся в чуйну пітьму ночі, яка промовляла до нього дивними голосами міського шуму. І ті голоси говорили йому про щось невідоме й обовязкове, від чого він ніколи не зможе втікти. Плутались думки й виникали в уяві якійсь дивні образи, які своїм загадковим змістом непереможно вабили до себе. Знесилений, весь спітнілий, лежав він з широко роскритими очами і чув, як хтось, наче мати рідна, кликав його до себе.
— Данило! Данильцю, сину мій!…
Часами, серед ночі, він тихо вставав і виходив на двір. Росхріставши на грудях сорочку, відкривав свої молоді й дужі груди і, дивлячись на далекі зорі, несвідомо шептав: — „стріляйте, тільки не в лице!“… — Зупинявся поглядом на Великім возі і сам до себе казав: — „Там Трипілля і мама“… — і перед ним, як з туману, виринала тонка й похила постать матері, худе лице якої було жалісно скривлене, наче тоді, як вона плакала: — „Куди-ж ти йдеш, сину мій?!“…
В часі таких трівог і дум болізних, судилося йому діждатися світлої радости. Як густу й темну хмару звеселяє семибарвна веселка, так звеселила його самотність несподівана звістка від Марусі. Довідалась якось через когось з товаришів і дала знати про себе, що скоро приїде сюди на фельдшерські курси. Цей лист викликав у його серці нестримну радість кохання і де кілько днів він захоплено тішився нею, заки знову не прийшли чорні думи і не викликали давньої трівоги. І знову серед ночі лежав він з широко відкритими очами і жадібно ловив незрозумілі образи і чув отой самий голос, який ранійш кликав його.
— Данило! Данильцю, сину мій!…
І був момент, коли він викрав у Супоні його револьвера і з надсолодою взяв у зуби коротеньку й холодну люфу, на кінці якої так недоречно стриміла „мушка“. Але в той час, коли його рука була вже готова зробити своє діло, в мізкові блиснула думка:
— А як-же Онуфрієнко?… Адже-ж смерть його жадає помсти!…
