Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

49

Вийняв з рота холодну люфу револьвера і відчув у собі щось таке чудне, як тоді, коли промовляв на зборах у Голосіївському лісі.

— Ах, той Голосіївський ліс! Голосіївський ліс! — гірко промовив він в голос, ховаючи револьвера в кешеню.

13. НА МИТАРСТВАХ.

Арештували Данила несподівано. Було Шевченківське свято і він, разом з иншими робітниками залишив роботу і пішов до Святої Софії. Однаково, молитися було заборонено і старенький протоврей, який уже 20 літ підряд правив Шевченківську панахиду, зі сльозами на очах сказав, що після пояснення святійшого московського синоду, Шевченко являється єретиком, а тому всякі панахиди по ньому забороняються…

Як громом вразила ця звістка всіх, що зійшлися в цей день помолитися „за душу батька Тараса“ і десь в кутку розпачливо забилось чиєсь тяжке ридання. Це ридання болюче відгукнулося в кождому серці й залунало глибоко — зворушуюче і безмежно сумне: „Вічная память!“…

Стали на коліна і схилили голови перед незримим духом Того, хто все своє життя віддав боротьбі за визволення поневолених, як, раптом у церкву вперлися жандарми, дончаки й черкеси і засвистали нагаї…

Навколо церкви стояли відділи кінної поліції, які творили собою замкнуте коло. Зачалась „чистка“. Кого били й пропускали, а кого били й затримували, заганяючи в куток церковного двору. Затримали й Данила. Майже до самого вечера тримали їх так, а потім списали всіх і послали до „Лукіянівки“, яка його так жахала колись…

Чомусь його посадили окремо від инших, в такій маленькій, із заґратованим вікном, комірчині, яка знаходилась аж на третьому поверсі „лівого політичного крила“ і де було так зимно, що хоч собак вяжи. Стали дошукувати — хто він і звідки і знайшли настільки злочинним, що постановили без усякого суда вислати його „административним порядком“ в Наримський Край.

Якось приходила в тюрму його мати. Хотіла побачитись з ним. — Не допустили…

На сірій стіні своєї комірки, яка була списана ріжного роду сумними написами й автоґрафами його попередників, він намалював собі на пів року „табельного календаря“ і кождого ранку закреслював кождий наступний день і перелічував решту днів, що зоставалося до кінця року. — Для чого робив це? — Напевне для того, щоб хоч чим небудь розважитися…

Просив книжок, але йому давали лише „життя святих“, тих самих, про яких він читав ще в дитинстві… Де