52
— Чого-ж так?
— Не знаю… Батько хоче, щоб я йшла заміж…
— За кого?
— Сватається тут один.
— Хто саме?
— Новий земський лікар. Ви все одно не знаєте його.
— Гм… цікаво…
— Молодий ще… Веселий, але зовсім нецікавий… Микола Коненко називається…
— Білявий такий і з окулярами? — жваво спитався Данило.
Маруся здивовано подивилася на нього і в свою чергу спиталася:
— Ви звідки його знаєте?…
Не охоче, уривчатими фразами росповів їй про свою першу зустріч з ним, згадав за його непевне поводження в партії, відношення до товаришів і нарешті випадок у Голосіївському лісі, після якого він цілком зник з партійного поля і про нього переказували багато сумних річей. Де хто упевнено казав про його звязки з охранкою, але це ще не було як слід з'ясовано, а тому й Данило про останнє промовчав Маруся уважно слухала його, а коди він скінчив, вона промовила:
— Я ніколи не піду заміж!
— Ви-ж, Марусю, мене кохали! — сказав Данило.
— Кохала?! — здивовано звела на нього очі. — Я ще й досі кохаю!…
— Правда?! — скрикнув радісно.
— Правда, любий! — сказала тихо.
Взялися за руки і так замерли. Одне в одного чули, як б'ється серце. Небо на заході пурпурилося крівавими промінями сонця і в самому повітрі вчувалося щось грізне. — „На заході війна горить“… — промовила Маруся. Він глянув на неї. Її лице було звернене до заходу і на ньому відбивалися червоні проміні, які робили її невимовно гарною, святою наче. Чорні коси глибокими тінями сунулися на плечі, а в її блакитних очах спалахували й згасали якісь дивні огники.
Раптом скрунула головою.
— Данильцю! Чому-б тобі не тримати іспиту народнього вчителя?…
— Для чого? — спитався Данило.
— Тоді ми могли-б разом учителювати і жити! — сказала.
— Гм… якось неприходило в голову… — промовив він, думаючи щось.
— А ти подумай! Тобі-ж це зовсім не так важко зробити, а тоді і батько не буде так кривитися…
— А як-же з лікарем?
— Не хочу я його!..
