Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/55

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

51

необхідність на заводі… Директор клопотався…

— А тепер?

— Якось то буде!… Може й не заберуть… Не хотів-би я йти проти своїх…

— А, так! В Австрії багато наших… Галичани там…

— Не тільки в Австрії і не тільки Галичани, — гірко сказав Данило. — А хиба в Німеччині не такі самі робітники й селяни?…

— Ой, Боженьку! — скрикнула Оксана. — Хіба-ж то правда? Вчора батюшка коло волости казали, що вони не православні!…

— Так, мамо! — сказав Данило. — Вони не православні, але вони також люди… Вони також мають своїх дітей, батьків, братів і так само працюють, як і ми… Правда, вони трохи ріжняться від нас тим, що в більшости освічені і не такі темні…

Оксана тільки головою похитала:

— Господь його відає й знає… Хай би, краще, теї війни зовсім не було… Яка кому користь з того?…

— Е, мамо! Ті, що сидять за нашими плечами, мають її…

— Хто знає, сину?!…

У вікнах вже й добре посірило, як вони нарешті стомилися й полягали спати.


Так, як у неділешній обід, виїздили мобілізовані. Довга валка возів, запряжена худенькими коненятами, ледви сунулася в хмарі рудої порохнечі, а за нею йшли пішком заплакані старці, жінки й діти, виряжаючи на смерть, на згубу, на біду своїх найдорожчих. Серед юрби був Данило. Старі товариші, а в тім і Петро Ґонтаренко тако-ж були мобілізовані. Раділи, що хоч на одну годину побачилися. „Ми їм повоюємо!“ — обурено говорив Петро. „Ми їм повоюємо!…“ — суворо повторяли инші і даремні були тут плаксиві заклики старого попа бути „настаящими защитниками вҍри, царя и отечества“. Всі, як один чоловік, стиснувши зуби, ковтали сльози і душили в собі прокльони, яким ще не настав час вирватися на простір і впасти на голови тих, що творили це всенародне горе… Мовчав і Данило, провожаючи сумним поглядом довгу валку возів, бо знав і передчував початок грізного майбутнього, яке створить справедливий суд і кару гнобителям.

Вертаючи до дому, стрінувся з Марусею, яка вже почула про його приїзд і вийшла на вулицю з надією побачити його. Завернули до церкви на цвинтар і сіли на якусь стару, оброслу зеленим мохом плиту, що лежала на могилі.

— Ну, як вам живеться? — спитався Данило Марусі.

— Як бачите! Збіралася на зіму до Київа їхати, а тепер не знаю…