72
— Ти-ж уже вставав раз! Заспокійся і сиди тихо, бо як, не дай Боже, згинеш де, то що я тоді в світі Божому робитиму сама?… — заголосила мати.
І затих він і замкнувся в себе. На самоті, як молитву святу, думав про себе: „Для свого народу все віддам! Віддам йому свій розум, душу, серце, молодість, силу і всі свої надії! Піду на згубу, піднесу руку навіть на тих, що говорять нашою мовою, а йдуть проти нашої волі!… Зітру на порох все, що тільки поневолює нас, власною рукою душитиму гнобителів!… Боже великий, коли це не гріх, так поможи мені!…“
Так думав Данило, слухаючись голосу свого сумління, але не так думали ті, кому він допомогав стати у влади. Якось, саме під час засідання повстанчого комітету, прибув від Головної Команди посланець і передав наказ, аби Данило негайно йшов на допомогу реґулярній армії під Ніжин, або щоб роспустив своїх повстанців і поредав зброю місцевому урядовому комендантові. Данило мовчки прочитав наказа і передав його Процеві. Той ще не встиг дочитати його до кінця, як Супоня схопився з місця, вирвав у Проця сірий аркушик і порвав його на дрібні шматочки.
— Що ви робите, товаришу?! — скрикнув Данило.
— Те, що слідує! — відповів Супоня. — Коли вони нищать себе, так нехай, а нас нічого за ніс водити!…
— У вас, товаришу, бунт?! — насмішкувато звернувся посланець до Данила.
— Так! — суворо сказав Данило. — Бунт проти бунту! Можете собі йти!…
— І що я маю сказати?
— Те, що бачили й чули! Здається, цього досить буде?…
Посланець навіть не вклонився, всміхаючись чогось сам до себе, гордо вийшов.
— Бачили, як вони гордо задирають носи? — звернувся Петро Ґонтаренко до товаришів.
Товариші тільки засміялися і, враз, очі всіх звернулися до Данила. Той стояв блідий, зі стиснутими кулаками, а з очей сипалися їскри.
— Чого смієтеся?! — крикнув до них. — Тут плакати треба! Крівавими сльозами треба оплакувати цю страшну сліпоту, яку вони називають свідомістю! Тож треба було тільки подивитися на лице цього інтеліґента, щоб зрозуміти весь жах тієї сліпоти… Бунтовщики, мовляв, мужички темні… Руїнники…
— Я це давно знав і казав! — озвався Супоня. — Сучасні інтеліґенти нагадують мені наспівану добрим співцем ґрамофонну плястинку… Завів її і вона співає…
— Так, то так, але нам тепер треба щось робити. — Сказав Проць. — То-ж так далі сидіти не можна!…
