Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/79

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

75

— А воно й варто було-б нам трохи розважитися… Ви-ж тепер отаман!..

— Ну й справді, вже отаман! — засміявся Данило. — Покличте, ліпше, кого небудь з посильних і пошліть за чаркою…

— Гаразд! — сказав Проць. — Я зараз!…

Встав і вийшов з хати, а Данило знову сів коло стола і знов замислився. І, враз, його думки сполохано розлетіли і десь в саму глибину душі полилися з-за стіни звуки пісні. По голосу впізнав, що то співав Проць:

 „Журо-ж моя, журо,
Тось мя зажурила,
Щось мя молодого
З білих ніг звалила…

А я тої жури
Тай не страхаюся,
Піду до корчмоньки,
Горілки нап'юся…

Горілонька п'ється,
Горілонька льється,
Край мого серденька
Чорна жура в'ється…“

Раптом пісня ввірвалася, почувся якийсь трівожний гомін, а потім швидкі кроки. Данило схопився і кинувся до дверей. Проць стояв на порозі блідий, як глина, і схвильованим голосом говорив:

— З наказу Головної Команди на нас вислано експедіцію… Частина вже тут і зайняла пристань на Дніпрі, а друга частина десь у полі…

— Ах, ось як! — скрикнув Данило. — Ну, Господи благослови!… Схопив у руки карабіна і вискочив на двір. Перед його очима, як камінна скеля, вже стояла сотня повстанців у кожухах, цілком готова до бою. Підбіг Петро і сказав:

— Частина їх на пристані, а друга частина підходить з поля…

— Кіннота в поле! — крикнув Данило. — Піхотинці за мною на пристань!…

— Слава отаманові Зеленому! — гукнула сотня кожухів і їх голос прокотився громовою луною по всьому Трипіллі, яке, як один чоловік, повстало враз зі своїм отаманом за своє селянське право…


КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.