80
„Досить терпіти!… Геть приблудних собак!“ — кричало на весняних полях щось велитенсько-сіре, грізно наступаючи на блискучі рейки залізниць, по яких уперто сунулися залізні потвори з чужинецькими прапорами…
І, часами, було чутно, як десь сміялася таємнича Трівога…
Найстрашнійший і найсильнійший кат не зміг-би виточити стільки сліз і крови, скільки виточила та таємнича Трівога…
Ходила вона з міста в місто, з села в село, з хутора в хутір і ніхто нігде не міг затримати її, щоб вона не могла піти далі і, надаремно тільки, похапливо торохтіли кулемети та з натугою важкою гримали гармати. Трівога жила й зростала сама собою. А насторожена селянська чуйність уважно прислухалася до того, що вчора вечером сталося під Переяславом, а сьогодня вранці під Хвастовом і в кожду хвилину була готова до того, щоб витягти із за пояса тільки-що виточеного ножа і по саме держально затопити його в груди непрошеного гостя, звідки-б тільки він не був…
Тужно гудуть у полі пообривані дроти на телєґрафних стовпах, сумно свистять десь у лісі свищики ворожих панцирників, тихо сунуться плуги за плугами, заорюючи залізничу колію „щоб і сліду не було ніякого“, а в той час, десь за кордонами, в далеких світах, при яскравому світлі електрики чужі люди перечитують в своїх ґазетах „останні вісти з України“ і здивовано здвигають плечами: — „Що за народ такий, справді?!…“
І ніхто нічого до ладу не знав, і ніхто нічого не міг сказати, тільки одному Отаманові Зеленому було відомо, в імення чого кипіла вчора люта січа під Переяславом, а сьогодня — під Хвастовом. Знав він добре, через що повстав проти своїх і знає також, через що змагається тепер з чужинцями… І знає це кождий військовий побратим його і вірить, що знають це цілі міліони українського селянства, яке виставило на варту спокою свою велику чуйність.
І в той час, як десь далеко в пітьмі весняної ночі гримали гармати й червонілись обрії, поза клунями ходила нечутними кроками селянська чуйність і, стискаючи в руках гостру косу, або заїржавленого обрізка, пошепки говорила з собою:
— Ви спите, куме Степане?…
— Ні, не сплю, куме Іване!…
— Ви чуєте, куме Степане?…
— Чую… чую, куме Іване!…
— Ви вже готовий?…
— Готовий… готовий…
В селі тихо. В хатах сонно. Але, коли в полях заторохтить кулемет і почується крик непевний, за клунями так і загомонить:
