81
— Ви не знаєте, куме Степане, хто-б це міг бути?
— Та-ж Зелений, куме Іване, Зелений!…
— Ну, так ходім!…
— Ходім… ходім…
І так кожну ніч і по всій Україні… Все прислухається, шепчеться і змагається, переконано вірячи в непоборність тієї сили, яка повстала з ґрунту і яка в найстрашніший час терпіння не залишила його, а змагається за нього…
Голосно лунають по Вкраїні його звучні гасла боротьби, а разом з ними непереможно нова весна бренить…
Ніч. Темно. Навколо ліс шумить.
Зелений сидів на пеньку коло огнища й замислено дивився на вогонь. В той час до нього підійшов низький, кремезний, як викорчуваний дубовий пень, якийсь дядько в старій московській шинелі і дранному картузі. Взявши „під козирок“, він ніяково заговорив:
— Так, що, пане отамане, місце не дуже зручне… Можуть вивідати…
— А варту виставлено? — спитався отаман, не повертаючи голови.
— Виставлено…
— Ну, так чого ще?
— Бачите, люди так потомилися, що й на ногах не держаться… Тут, пане отамане, жінки поприходили, так, може їх поставити…
Голосний регіт залунав навколо вогнища і десь з пітьми почувся чийсь грубий голос:
— От, так штука!… Самі спати повкладалися, а бабів на варту… Ха-ха-ха…
Дядько понуро подивився в бік грубого голосу й заговорив знову:
— Так, що баби, значиться, самі настоящі і варта з них буде добра…
— Коло огнища знову залунав регіт. Зелений нахмурився, але не сказав нічого. Дядько сплюнув на вогонь і сердито ліг на землю.
— Що я, реґулярний, чи що таке? — заговорив сам до себе. — Ніг під собою не чую, а тут ще й варти пильнуй!…
Червоне полум'я догоряючого огнища скупо освітлювало його кругле, рябе від віспи, з маленькими вусами й ріденькою борідкою, кирпате лице. Як зачарований, дивився він на вогонь, схованими під козирок, невидними очами і його лице робилося страшним і загадковим, як у казкового печерного ґнома, який намагається закохати в себе лісову мавку.
