не дивлячись на всю свою любов до звірят, я вирішив викинути цю приблудну кітку назад за двері. Але тільки-що взявся за клямку, як двері самі прочинилися і на порозі стала якась мацапура.
— Починається… — майнула в моїй голові різдвяна думка і — чого доброго вся світова нечисть сюди злізеться…
Мацапура мовчки втислася в хату, шпурнула на підлогу два величезні клунки і стала роздягатися. Скинувши башлика, вона повернулась до мене лицем і простягла обидві руки:
— Ну, давай, привітаємся!
Лише тепер я взнав свого давнього друга й товариша Миколу Недоленка, спільно з яким прокладали колись дороги до „кращого життя“ і мріяли „яскравим прийдешнім“…
Коли вибухла революція і розпочалась орґанізація селянства, він повернувсь на село, звідки погрожував „здивувати всесвіт“ якимсь надзвичайним вибриком, а я вперто тримався міського каміння і „прокладав дороги“…
Отже, чи варто щось говорити про те, як зрадів ним?.. Тим більша була моя радість, коли він розвязав свої клунки і на столі зявилися два білі книші, дві ковбаси, чималий шматок присмаженої риби і пляшка чогось рижого.
— По старому сільському звичаю я прибув до тебе з вечерею… — всміхнувся він до мене.
— Чи варто було? — відповів я питанням.
Він тільки руками розвів:
— От комік!.. Сто верстов гнав по снігу коні, а він питає чорт знає що!.. Скажи, краще, як живеш і що поробляєш?..
— Потроху революцією зиймаюся…
— Гм… а той… не боїшся?..
— Чого?
— Не всі тепер насміляються…
В той час на стіл вистрибнула приблудна кітка, якої я не встиг викинути, і, нюхаючи повітря, одчайно замявчала.
Микола відсахнувся від стола:
— Що за кітка така?.. Сказилася вона, чи що?!..
