— Не знаю! — сказав я. — Це якась приблудна, тільки-що влізла в кімнату.
Тим часом кітка сміливо вчепилася зубами в одну ковбасу і потягла її до себе. Микола, вже не лякаючись, метнувся до стола і луснув її по голові долонею. Кітка незадоволено фиркнула і зникла під столом.
Обмінявшись деякими незначними фразами, помалу розговорилися взагалі про справи. Виявилося, що Микола не знав, що я ще й досі в місті, а листуватися нам не було змоги через бездіяльність почти. Випадково він дістав мою адресу і, гаразд знаючи сучасні міські вжитки, вирішив приїхати і забрати мене до себе на село. Він захоплено говорив:
— Хліб і до хліба матимеш. Сидітимеш і працюватимеш. Забери з собою самі необхідні річі, а про решту не турбуйся. Там я такого наговорив про тебе своїм рідним, що вони вже ждуть і не діждуться…
Враз погасла елєктрика. Я став шукати сірничків, щоб засвітити свічку і спіткнувся на кітку. Бідна так замявчала, що аж моторошно стало!..
— Чорт би її взяв, чого вона лізе під ноги!? — скрикнув я з серцем.
— Не лайся! — зимно зауважив Микола. — Краще світи скорше, а то мене сучасна міська темрява просто жахає. На селі хоч і не дуже-то ясно, так бодай дихається вільнійше…
Я нарешті знайшов сірники і засвітив свічку. Лице Миколи було бліде, а очі байдуже дивилися на вогонь.
— Що з тобою? — спитався я його.
Він тільки зітхнув і не сказав нічого. Я, теж мовчки витяг з етажерки здоровенну пачку „Відродження“ і став розпалювати в грубці. Дебелий папір цеї одчайдушної ґазети горів чудово. Микола завзято став допомогати мені готувати вечерю. Через півгодини по кімнаті розходився аромат розігрітої ковбаси, а ми самі випили по чарці отого рижого.
— Біда! Скрізь біда! — говорив Микола. — Якщо так далі буде, то люде ревом заревуть. Мусить-же колись настати спокій і згода!..
— А що таке спокій? — спитався я.
