Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/108

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 104 —

в село… Була реквізіція… В них все забрано, бо знайдено старого лемеша з панської економії, який Остап колись взяв… Били Остапа, били й її, але це все дурниця в порівнанню з тими збитками, що вони наробили. — Все забрали, все знищили… Прийшла зима, а в хаті й кусочка хліба немає…

— Остапе! — промовила тремтючим голосом жінка.

Остап в той час сидів на лаві проти печі і щось думав.

— Остапе, ходи до мене! Бачиш, Остапе, я ще не видужую!.. В грудях болить, в горлі тисне, голова морочиться…

Остап встав і підійшов до неї. Нахилився над нею близько-близько… Раптом схопив її за голову і притиснув її уста до своїх уст… Цілував її і цілував… Гарячі сльози бризнули з його очей і він розридався:

— Ні, ні!.. Далі так жити неможливо!.. Таке життя гірше від каторги!.. Живцем лягати в могилу, чи що таке?! Я, працюючи так, вибився вже із сили. Ти ще не так давно була такою гарною й веселою, а тепер як свічка згасаєш. Діти наші голодують і гинуть разом з нами. Я проклинаю себе за те, що забрав тебе від твого багатого батька і завязав тобі світ своїм безщасним коханням. Колись я кохав тебе, любив і жив тобою, а тепер проклинаю за те, що дозволив собі кохати тебе…

Жінка пробувала його заспокоїти, але він говорив далі:

— Невільники не мають права кохати… Мій мозок горить, палає і я не знаю, що робити з ними… Я мушу піти туди, куди тепер йдуть всі нещасні, всі бідні… Я вдосвіта піду з села, щоб ніхто навіть не бачив й не знав.

— Кудиж ти підеш, Остапе? — трівожно спиталася жінка.

— Туди, куди тепер всі йдуть… Піду до тих, що борються з панами, — відповів Остап.

— Ні, Остапе!.. Ти не підеш туди… не покинеш нас… якось будем жити… Бог милостивий, — стала казати жінка.