Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/107

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки



„БОГ НЕ ОСУДИТЬ“.

(Оповідання).

В маленькій хатині селянина Остапа Гордієнка сумно й холодно. Пахнуло вогкістю глиняних стін і ще чимсь прикрим. На невеличкому, деревляному столі, що стояв перед образами, сліпувато блимав маленький каганчик. Під стіною, на полу лежала хора жінка. Лице її було бліде, як папір, а чорні очі глибоко позападали.

В ногах хорої жінки двоє маленьких дітей забавлялися котом, який був вже старий і не міг боронитися… Діти щось белькотали між собою і, байдужі до немочі матері, турбували її.

Хора жінка час від часу підводила голову, на мить заспокоювала дітей, а сама все чогось прислухалася. Вона ждала свого чоловіка, який ще в день пішов кудись і не вертався. Скоро північ, а його все ще не було. Малі діти, стомившись гратися, довго просили їсти, а потім притулилися одно до другого і так позасипляли.

Опівночі вернувся Остап і став розпалювати в печі, щоб зготувати вечерю. Лице його було сумне, зажурене, а очі світилися якоюсь таємною думою. Розпаливши вогонь, він приніс з комори останній шматок сала і, розрізавши його на дві частини, поклав на сковорідку і став пришкварювати.

Хора жінка підвелась на лікті і мовчки дивилася як він господарював. Вона нічого його не питалася, бо знала, що стрівожить його серце й душу. Останніми часами вони стільки зазнали лиха… Приїздили