Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/110

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки
— 106 —

— Нічого… колись буде такий час, що й я одягнуся, а тепер треба якось обходитись…

Став прощатися з жінкою й діточками. Хрестив їх і цілував, а сам ковтав сльози й удавав спокійного. Жінка вже не плакала і не стогнала, а тільки проказувала: — „Хай божа ласка буде з нами!..“ Діти, своїми сонними, нічого не розуміючими оченятами злякано дивилися на батька і тулилися до матері.

*  *  *

На дворі починало розвиднятися. Остап низенько вклонився жінці і вийшов з хати. Холодний вітер шарпнув за поли його сірої свитини і дико зареготався…

До Остапа й Яреми підійшло ще декілька чоловіків і вони всі разом подалися з села.

*  *  *

До одного куріня козаки привели декілька чоловіків, яких стрінули на дорозі. Вони стояли гурточком і щось розмовляли між собою. До них вийшов сотник і запитався:

— Хто ви такі?

— Селяне! — в оден солос відповіли всі разом.

— Звідки ви? — допитувався сотник далі.

— Ми всі з Вертіївки. Йдемо до Хвастова, — відповів Остап.

— А по дорозі ви часом нікого не грабували? — знов спитався сотник.

— Крий Боже! Нащо нам когось грабувати, як ми йдем до чесного народнього війська? Тяжка кривда заставляє нас йти війною, але за це нас Бог не осудить, — щиро відповів Остап.

Сотник простяг йому руку і сердечно сказав:

— Слава Богу! Коли є такі щирі люде, то „ще не вмерла Україна!“ Наш курінь воює з тими, проти кого ви повстали, через те приймаю вас до своєї сотні.

1918 р., 19 грудня.