Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/117

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 

„ХАЙ БОГ РОЗСУДИТЬ ІХ“.

 (Із записної книжки).

Наша кінна сотня підїздила до Чорного Острова. Впереді їхав на гнідій кобилі сотник Юхим Гонибіда і завзято покручував свої „прапорщицькі“ вуси. — Колись він служив у московськім війську і був там „прапорщиком“. — Тепер він вже два роки „вірою і правдою“ служить всім українським владам по черзі і називає себе „переконаним самостійником“.

Про те, що він дійсно був „переконаний“, свідчили насторбучені чорні вуси і довжелезний оселедець, який уперто вилазив з під елєґантної шапочки-мазепинки. Решта його вбрання мало чим ріжнилася від вбрання инших старшин бриґади. Одягнутий в старі німецькі гузарські штани і такий-же старий уланський мундір, він часто згадував за свої широкі червоні шаровари і синій жупан, яких він збувся в Ланцуті, коли попав туди після Староконстянтинівської розрухи. Про цей Ланцут в нього залишилися дуже неприємні спогади і він знав про нього стільки негарних казок, як на голові волося, хоч розповідав їх лише тоді, як був „під чаркою“, або так „не при собі“… Єдине, що його трохи втішало, це три злотних зірочки на ковнірі, з якими він мріяв доскочити до ґенеральського тризубця.

Иноді, при розмові зі своїми підвладними, він казав про себе:

— Таких борців за Самостійну Україну не знайти в цілій нашій армії. Ось скоро два роки, як я не бачив ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри і навіть не знаю, чи вони є на світі!…