проти його місцеві пани та підпанки і як писав доноси новий піп, що засів на місці його батька. Пригадав також, що колиб так не старий Янко, управитель ґрафського палацу в Безпечній, так напевно сам нічого й не зробив би. Але прийшов кінець його праці. Скрізь, всюди і всім надоїв до живих печінок, заки не добився дозволу будувати нову школу. І вже тоді, коли школа була збудована, його перевели в иншу школу, де все було чуже і серцю немиле. Тоді він зрікся своєї улюбленої шкільної праці і пішов шляхами міських митарствувань. Тяжкою працею другорядного ґазетяря здобував собі кусок насущного і частими листами до свого приятеля Янка тримав звязок з своїм селом, до якого надіявся вернутися колись, бо вірив, що його не забули…
В сутінках весняного вечора він йшов серединою вулиці і стрічні не взнавали його. Ті, що зустрівалися з ним, зупинялися і мовчки звертали йому з дороги. Одним оден раз він почув коло себе „добривчір“! і поспішився відповісти. Той, що привітався, стояв на одному місці і, здавалося, пригадував щось. Далі махнув рукою і сам до себе промовив: „здається мені, що то він!.. А, врешті, хто його знає… Тепер багато шляється всяких ліктаторів“…
Дашкевич йшов просто до школи, де надіявся переночувати і розізнати про сучасне життя своєї Безпечної. Але якеж було його здивовання, коли на дверях школи він побачив аж два величезні замки, які заставили його задуматись над своїм становищем. Тяжкі думи про свою безпритульність обтяжили його сиву голову і в серці щось тенькнуло, як трудно натягнута струна. Стояв і думав: — „Виріс тут, жив тут, здоровля своє поклав тут, а тепер голови ніде прихилити“!..
Постоявши ще трохи, він зітхнув і пішов від школи. Мав собі на думці старого Янка, давнього свого приятеля, який мешкає в палаці, де охороняє зібрану ґрафом старовинну бібліотеку. До палацу було недалеченько. Треба було тільки перейти греблю, а там зараз-же був ґрафський парк, а серед парку стояв
