Иноді він зупинявся і озирався навколо себе. Пригадував щось давно минуле і тоді коло його вуст зявлялася лагідна, як у малої дитини, усмішка.
Ліворуч дороги, якою він йшов, весняними голосами розмовляли гільчасті дерева березового гаю, а праворуч розляглися чорні поля, які, здавалося, чогось важко зітхали. Над його головою розгорнулося широке темно-синє небо, вкрите закучерявленими хмарками, крізь які несміло визирав щербатий кружок срібного місяця.
З долини висувалося село. Два старі вітряки вели перед. Дашкевич помалу здійняв капелюха і побожно промовив: „Боже, яке щастя кохати рідну країну!..“
Дивився на малесенькі вогники, що підсліпувато блимали з долини, а серце в грудях билося в такт словам його вуст: Я йду до тебе, моя Безпечно рідна!..“
Схвильовано зупинився. Схилився серед дороги на коліна і милувався своїм селом. Перед ним старі вітряки вимахували крильми, наче застерігали: „Не йди сюди!.. Не йди сюди!..“
Йдучи через коловорот, він думав про те, як то втішаться його земляки, коли побачать його перед собою. Легко сказати, а трудно було пережити йому десять літ митарствувань між чужими людьми. Ось вже одинайцятий рік минає, як жорстокі адміністратори вигнали його з Безпечної, але тепер він сам вертається до неї. Маленька деревляна церковця в свою чергу будила в його душі далекі спомини минулого. Коло самої церковці стоїть те попівство, де він колись вродився і виріс, звідки його вивезли до семинарії і куди він повернувся тоді, як його вигнали з неї. Якийсь час жив коло старого батька і багато самотужки вчився; в инші школи йому було заборонено вступати. Насилу зробився народнім вчителем і залишився в свому селі, щоб своїх людей вчити. Довго голодував та бідував в старій обшарпаній холодній школі, але за те тішився, що з його Безпечанців колись люде будуть… Пригадав, як важко було добитися дозволу на відчинення звичайнісенької „споживачки“, з читальнею та бібліотекою при ній. Пригадав, як завзято виступали
