гарматного грюкоту і захоплюватись його могутністю… В шумі визвольної весни чулася нова пісня, — се голосіння білоруких панянок, що за веселими столами в старих панських палацах прислуговували дітям чорної рілі. А хтож нужденний і стражденний, покривджений і зневажений, жадаючий і чекаючий міг зректися такого великого щастя, як участь на святі рівних з рівними?.. То нічого, що білорукі панянки плачуть, то нічого, що горять панські палаци, то нічого, що небо криється маревом пожеж, бо то все переходове і тимчасове. Се знав кождий гречкосій і пяна радість охоплювала їх чулі серця і вже в старих піснях ніхто не міг знайти ні одного такого слова, яким можна булоб виявити свої почування. Мало по малу, випадково якось, творилися нові пісні, які викликали ентузіязм бенкетуючих, коли при світлі ґіґантських огнищ панських маєтків стрункими рядами проходили захоплені пари танцюючих гречкосіїв і їх важкі закаблуки одбивали звучний ритм могутнього визвольного руху. Голосні вигуки сполучалися з клубами червоно-рижого диму і здіймалися високо до неба і там снувалися безконечними смугами…
Безпечанські селяне з дня на день чекали „горателя“ з міста і не могли його дочекатися. Ще не так давно, коли вони мусіли ховатися по нетрях та болотах від своїх ворогів, — почували себе далеко певнійшими в своїх силах, але тепер, коли воля сміялася до них, — були якісь самі не свої. Дивно було якось почувати себе вільними і безвладними. Оден до другого казали: „і як же це так, що ми тепер вільні і сидимо тихо“… Коли знаходився такий, що радив заспокоїтись і „поки-що сидіти тихо“, так враз його заглушали голоси нетерпеливого обурення і він, соромлячись за свої слова, старався сховатись за чиїнебудь рішучо уперті плечі і там чекати того, чого чекали всі Безпечанці.
Смеркалося…
Микола Дашкевич помірною ходою тяжко стомленої людини знайомою дорогою наближався до свого рідного села і думав думи.
