— А скільки даси?… — спитав густий бас.
— Пятьсот царських… — сказав дядько.
— Давай тисячу!
— Якби її мав… — майже простогнало з воза.
— Ну, так тоді моли Бога за себе! — Сміючись, відповіли бас і тенор.
Мла густійшала. Хмара досягала майже до середини неба. Почулося глухе клекотання, наче десь кипів велетенський казан. Коні прищулили вуха і витягнули голови.
Вздовж валки возів проїхав земний вершник. Він гукав:
— Підтюпцем, вперед!…
По голосу можна було взнати, що то сам пан „командант обозу“.
Почулося многоголосне волинське „вйо-о-о-о!“ — і вози покотилися швидче. Дві темні постаті вистрибнули на віз і зникли в глухім напруженню темряви.
Ранок. Площа в місті, де розташувався обоз, була залита водою. Все і вся попромакало, не виключаючи річей „ніжного характеру“. „Начальник обозу“, верхом на коні, об'їздив обоз і лічив підводи.
— А деж підвода з моїми річами? — раптом закричав він, озираючись навколо себе. — Ромунешті!
З одного воза підвівся козак і заговорив!
— Підвода ваша десь пропала разом з підводчиком і козаками, що її доглядали.
— Як так?! — скрикнув начальник обозу. — Там же все моє добро…
— По дорозі десь пропала…
— Зараз-же щоб була вона тут! — несвоїм голосом крикнув начальник обозу, вимахуючи нагаєм.
Козак схопився з воза, і повісивши через плече рушницю, побіг в той бік, звідки ми йшли минулої ночі.
Сонце встало й піднялося на „неділешній обід“, а козака все ще не було. Обоз збірався йти далі. І саме в той час, як він витягувався на дорогу, вер-
