Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/130

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 126 —

нувся Румунешті. Лице його було бліде, як крейда, а очі ніяково моргали.

— Ну, що, є підвода? — спитався командант.

— Є…

— Деж вона?

— Там на полі…

— Чомуж вона не їде?

— Нікому везти…

— Якто так?

— А так… тих козаків немає, коней немає, а стоїть тільки оден віз з убитим господарем…

— Хтож його убив?

— Не знаю…

— А річі на возі є?

— Лежить щось…

Через хвилину з одного воза вигружено в калюжу всю аґітаційну республіканську „літературу“ і послано його за командантськими річами. На віз, крім команданта, козака, двох свідків-старшин, мусів сісти і я. По розпорядженню командіра частини ми мусіли скласти протокол цеї чудної пригоди і „по змозі“ зясувати її.

Зараз-же за містечком, недалеко від дороги став розпряжений віз, а коло нього лежав окрівавлений труп селянина. Лице його зійшло кровю і зробилося полотняним, довгі чорні вуса насторбучились в гору, коротка чуприна стояла їжаком, а піврозкриті очі безмежно-сумним шклянним поглядом дивилися просто в душу. Свита й сорочка на грудях були окрівавлені, кешеня в штанах вивернена, чоботи зняті. Босі ноги були брудні і справляли огидливе вражіння. Коли козак розгорнув на грудях трупа одежу, то ми побачили дві колені рани, зроблені австрійським баґнетом.

— Такий баґнет був тільки в Романенка! — наче сам до себе промовив сотник, але зараз-же метнувся до воза переглядати свої річі. В той час, як він переглядав і перекладав на другий віз свої річі, ми ходили навколо трупа і шукали слідів злочинця. Але крім слідів від двох пар ніг в жовнірських чоботах, нічого не найшли. Не знаю й сам, длячого саме ми складали той кумедний протокол, як не було ні