— На форшпана, кажуть…
Я мовчки відчинив фіртку і ввійшов на подвіря. Перед моїми очами стала така картина: Серед подвіря стояв новісенький віз, запряжений парою гнідих коней, а на возі сиділо два козаки з нашого обозу. Навколо коней стояла вся сімя господаря. Господар, заливаючись сльозами, кинувся до мене:
— Згляньтесь на Бога, не беріть моїх коней!
— Хтож їх бере? — сказав я.
— Козаки ваші!…
— Куди ви берете коні? — звернув ся я до козаків.
— Куда нада… — прогугнявив густий бас.
— Ваші посвідчення? — промовив я.
— Вот наші посвідчення! — сказав тоненький тенорок, показуючи карабін.
— Добре! — сказав я. — Так ото ви вбили підводчика з того боку Збруча?
Обидва поблідли й опустили очі до долу. Не спускаючи їх з очей, я говорив далі:
— Вбили підводчика, щоб забрати його коні і 500 царських…
— Його більшевики вбили… — прогугнявив густий бас.
— Які більшевики?
— Ті, що йшли за нами… Буденновці…
— А деж ті коні? — не переставав я допитуватися.
— Ті коні в мене — відповів тенорок.
— Ну, добре! Однаково я вас мушу арештувати і потребувати суду — сказав я.
Вони злізли з воза, а господар, його жінка й троє дітей радісно кинулися до своїх коней. Ніколи й нігде я ще не бачив такої радости, як на вузенькім подвірю галицького господаря, який так щасливо визволився від „форшпана“. Але, на жаль, та радість скоро затьмарилась, бо як тільки підійшов обоз, то Романенко (як звався густий бас) і Пастух (тоненький тенор), не тільки що не були покарані, а навпаки — командант не міг натішитися з їх „розторопности“, як вони, „рятуючись від більшевиків“, зуміли „врятувати“ й коні, які командант забрав собі.
