Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/157

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 153 —

Відчував у мізкови, як там щось віджило, заворушилося й стало шкрябатись колючими кігтями. В очах зробилося зелено. Під ногами стратився ґрунт. Не своїм голосом крикнув:

— Гидота!…

Крикнув і став бігти до „дому“. Його „дома“ — низенький, двохповерховий, цегляний будиночок. Щось тюремне дивилося з його стін на затишну вулицю. Три вікна в низчому поверсі темні. Всі инші вікна світяться. Три вікна — його „дома“. — А деж вона? — подумав.

Зайшов з подвіря. Ще раз подивився на зорі. Потім, по стареньких, деревляних, скрипучих східцях пішов до свого мешкання. Йшов коридором, поуз господарське помешкання й чув, як там бренів сміх його подруги. Грубий, некультурний, мужчинський голос питався:

— Да, ну?!…

Сей голос нагадував йому касарню і невимовно обурював.

Увійшов до кімнати. Засвітив світло. Кинув на писальний стіл свою теку з паперами, а сам став і замислився. Довго стояв так, а потім вимовив глухо:

— Се називається життя…

— Да, ну?!… — озвалося десь ізза стіни.

Над столом її великий портрет. Малював оден з наймолодших малярів. Став уважно дивитися, наче не бачив ніколи. Ізза шкла дивилися глибокі, чорні, інтриґуючі очі, півухмілкою кривилися уста, воронячими крильми зогнулись брови під марморовим чолом.

Простяг до портрета руки. Зойкнув.

— Як я кохаю тебе, Тамо!…

— Да, ну?!… — почулось за стіною.

Він замовк. Без єдиного слова став на коліна. Стояв так і дивився в її глибокі очі, що здавалися страшною безоднею, мороком ночі, де можна було пропасти й загинути безслідно.

— Ні! Сього я не хочу! Моє ще там… впереді… далеко…

— Да, ну?!… — загарчало за стіною.