турні надбання століть, так се вже буде фактична основа вірування?..
— Коли хочете, то так. Щож торкається до культурних надбань століть, так се звичайнісінька недорікуватість нашого часу, якою гальмується… — входячи в суперечку, з запалом почав був казати Дашкевич, але Янко його перебив:
— Зачекайте трохи, я ще не скінчив! Скажіть мені, як саме треба приймати такий факт, коли село на протязі цілої зими морило учителя голодом, а на весну вигнало його за коловорот, а школу взяло під замок?
— Ну, тепер нарід сього не робить. Такі випадки бувають тільки в найглухійших і самих занедбаних селах, — всміхаючись сказав Дашкевич.
— Перепрошую! Так зробило не яке инше село, як тільки ваша Безпечна. Та школа, яку ми колись будували, тепер стоїть пусткою. Випроваджуючи учителя, вони не дали йому навіть забрати з собою свого лахміття, бо — на їх думку — він „нажився з них“… Замкнувши школу, вони збіраються зробити червоне свято…
Дашкевич мовчав і щось думав. Те, що сказав йому Янко про його Безпечанців, тяжко вразило його. Він ніяк не міг собі уявити їх такими, як сказав про них Янко.
— Несподівано для самих себе, вони змінили розмову і до кінця вечера проговорили про своє спільне минуле. Спогади розігріли їх серця якоюсь ніжною теплотою і вони спокійно полягали спати.
Дашкевич збудився від якогось далекого шуму, що чувся десь за парканом. Він непорушно сидів на ліжку і прислухався до того шуму, в якому можна було вчути окремі людські голоси й вигуки. Шум розбурханих голосів повільно наближався. Зацікавлений і трохи стрівожений, він устав з ліжка, натягнув на босі ноги черевики, накинув на плечі своє дряне пальто і підійшов до вікна.
Шибки зайшли росою так, що важко було бачити те, що робилося на дворі. Попробував був відчи-
