Цей апарат працював на користь дезорґанізації мого духовного єства. Спершу, коли я тільки-що відчув на собі його руїнне ділання, — протестував змагався — погорджував…
Згодом я цю позицію втратив і перейшов до боротьби в „чистому полі“. — Втікав на цілу ніч з хати і ночував на міських бульварах.
Моя подруга розцвітала. Иноді, коли була в доброму гуморі, кидала одно:
— Який ти ревнивий!…
Я всміхався і на слідуючу ніч покірно йшов на бульвари, бо цього вимагав апарат…
Властиво, мене апарат не обурював. Обурювала моя тимчасова подруга, при участи якої він працював. А як подумати, що всьому виною був не хто инший, як моя наївність, що дозволила мені колись написати пару безглуздно-сентиментальних віршиків, — страшно робиться…
І в результаті наївности:
Мої суцільні духовні скарби віднесли до льомбарду непотрібних річей, а проклятий апарат шептав:
— Ревнивий… Божевільний… Хам… Більшевик…
Часто я приходив до дому лише на якусь годину. Писав по замовленню ґазетного фейлєтона, викурював пару циґарок, клав на писальний стіл гроші, ще хвилинку думав про сучасні умовини життя і скоренько зникав. Часами не хотілося зникати, але за стіною, в помешканню господарки, починається праця. Спершу бренькала ґітара, потім незнайомий мужеський голос виспівував отсе безглузде й дурне — „Сластострастных снов была ночь полна“, а ще потім срібний голос моєї подруги затягав — „Мне все равно“…
Терпіння моє вривалося, я кидав перо, вставав і починав схвильовано ходити по кімнаті. Майже несвідомо мої уста вимовляли: — „Так збожеволіти можна!… Так збожеволіти можна!“…
Але, зачувши мої нервові кроки, моя подруга входила до мене і… кидала призирливий погляд:
