Знялися усі свічечки з дерева й полетіли в-гору високо, високо. Дивиться — то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася и покинула по собі довгу вогняну стягу.
„Мабуть хтось умер“! подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила іі щиро, було часто каже: „коли часом зірка скотиться, то певно душа чиясь полинула до Бога.“ —
Чернуло дівчатко єще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полумья, а серед ёго іі бабуся зъявилася, з таким ясним обличєм, з таким щирим до неі та любовним поглядом!
„Бабусенько!“ крикнула дівчинка; — „візьми мене з собою; я знаю, — як сірник згасне, то зникнеш ти, як груба мідяна, и гуска печена — и ялка чудно-хороша!“
От, разом запалила вона усю пачку, бо боялася, щоб бабуся іі не кинула. Сірники запалали, и полумья з іх здалося ій яснійшим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, и обидві, осияні світом, радісно полинули в-гору високо, високо — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги, — полинули до самого Бога!
Але й другого зимного ранку, у куточку, між двома будинками, маленьке дівчатко усе ще сиділо з почервонілими щічками, з солодкою усмішкою, — тільки вже одубле й замерзле.
Зійшло холодне сонце на Новий Рік й осияло дівчинку з іі сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, и люде казали: „певне погрітись бідне хотіло?” Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сияні полинула вона з старенькою бабусею на нову оселю! —
У звірят малих и непоказних завважаємо часто приміти, котрі нас наповняють найбільшим подивом Божоі мудрости и всемогучости. Именно помічаючи спосіб житя комах, приходимо до того пізнаня, що саме там, де би ми и не думали, на предметах буцім незначних и маловажних, показується потуга Вседержителя в плінаючій величности.
