Була собі колись голка, — саме на лантухи, — сказано: циганська! Так куди? Заклала собі у думку, що ніби така тиндітна, така тонесенька, як бисерова!
От, вона до пальців, що мали іі взяти, и каже: „Дивітся-ж! Пильнуйте мене гарненько, та тримайте пряменько; глядіть, не впустіть; бо, як упаду до долу, єй Богу, що ніхто не знайде. Я така тонесенька!“
— „Ет, годі тобі!“ — відказали ій пальці… та за поперек!
„Ану, лишень, подивіться, яку пишну дружину тягну позад себе!“ — знов таки голка циганська, — та й потягла за собою довгу нитку, але без вузлика.
Пальці-ж, не кажучи слова, встромили іі в куховарчиний черевик: підошва ёму геть підтопталась, то треба було залатати.
„От, груба робота!“ зітхнула голка: — „не пролізу я ніколи в світі; отже переломлюсь!“ Так и справді взяла та й переломилася!
„Чи-ж я не казала“, крикнула, „що я тоненька?“
— „Тепер вона не стоіть нічого!“ — подумали пальці; але про-те іі не закинули. Куховарка зліпила на ню головку з воску, та й заткнула у свій очіпок.
„От я и шпилькою стала!“ зраділа голка; „я таки добре знала, що стану в шанобі: з путнёго путнє й буде!“ Аж усміхнулась собі нишком, бо голчиного сміху чути не можно. Сиділа-ж вона в очіпку так весело, та гордо, наче вельможна шані в ридвані.
„Не прогнівайтесь, пані-матко, що я запитаю: чи ви пак не з щирого золота?“ обернулась вона до сусідки булавки: — „ви такі показні з себе и маєте власну голову. Тільки вона, здається, трохи помала! Посилкуйтесь іі надбільшати: не в кожного пак така голова пишна, воскова, як у мене!“
От, на сім слові, як випнеться з-горда, — так ій аж голова злетіла, и впала геть у ринву, над котрою куховарка щось прала.
„Коли так, то й я погуляти хочу, світа побачити; тільки-б не запропаститись куди!“
И справді, взяла, тай згубилася.
„Як то мині в світі Божому бути, коли я така тоненька!“
