думала голка, по ринві котючись; „але я знаю, що я значного роду, и сёго мені досить!“
Так розважає себе, та пишається, на споді ринви лежачи! Багато де-чого плило по-верхи неі: солома, тріски, шматки паперу з газет…
„Диви, як пливуть собі всі!“ каже: „а про те, бідолашні, й не знають, що під ними лежить?! А се — я; бачите?… От, тріска пливе… куди тобі, пиха яка! Окрім себе й гадки не має, — а тріска соснова, та й усе!… А ось соломянка… як вона крутиться на всі боки! Схаменися, та красше під ноги дивися, а то наскочиш як-раз на каміня!… Ось — паперу шматок… чого-б уже ёму пирожитись: люде давно вже й забули, що на ёму було написано! Так ні!… Одна тільки я й лежу собі супокійно, терплячи; бо знаю собі, хто я и що я!“
Лежить наша голка, та й лежить. А се раз, чує, щось біля неі по-близу — плюсь!… таке ясне, таке ясне, наче сонце; голці за диямант видалось, — а то була просто скалка з фляшки. Та то голка, себе простуючи, й обернулась до неі:
„А ви певно щирий диямант?“ питає.
— „Щось коло того!“ одмовила скалка.
От и запевнились вони обоє, що були дуже ціновні і почали розмову про світ, про пиху, що панує там, и про те, як кожне дере носа.
„Я колись жила в гарному гольнику у одноі панни; іі куховаркою звали. Мала вона на кожній руці по пять пальців. Та які ті пальці були чванні — куди вам?! Мали пихи на три штихи! А на те тільки й здатні — щоб мене з гольника витягати, та знов ховати!“
— „Так вони були значного роду?“ питає скалка.
„Значного?“ — каже голка: — „куди пак! Тільки носа дерли! Іх було пять братів и всі пальцями звались; трималися вони один одного сильно, хоч були й не рівні. Саме з краю, бік усіх, наче на варті, був найкоротший и найгрубший палець; звався він великим або палюхом; мав одну щиколодку и для-того тілько в один бік нагинався. Але все було каже, що як ёго часом чоловік стратить, то в москалі уже не годиться… Другий — ласун — усе було тика, куди попало: чи в гірке, чи в солодке; або показує на сонце, та на місяць; або було й на перо наляга̀, коли пишуть. Третий — довгаль — був найвисший,
