для-того й голову драв. Четвертий — дукарь — носив золотий пояс. А пятий — мизинець — нічогісінько не робив, та ще й похвалявся тим, нікчемний!… Обридли мені іхне гордуванє та привереди — так я й кинула!
— „А тепер ми лежимо тутки, та сьяємо!“ на те ій скалка.
По сій мові линув хтось у ринву відро води. Вода через край хлинула и іх зворушила.
„Ось и ми рушаємо!“ каже голка.
Скалка-ж поплила далі, а голка маком сіла.
„От, я вже й стала! Правда, я дуже тоненька; але тим-то я дійсне и гордію!“ — Такечки вона й зосталася там з своіми великими думками.
„Я отсе міркую собі та й думаю, чи не сонішний промінь мій батько, — така я тонесенька! Здається мені, що сонішний промінь зазира̀ аж у воду до мене прихильно; але я така тонна та тендітна, що мене й батько не знайде. Хоч би те вічко було при мині, що колись пальці згубили, — я-б отсе плакала, плакала! Ні, я не хочу плакати і се мені не-до-стоту!“..
От, прибігло раз двоє хлопчиків до калюжі гратись: почали вони довбатись та шукати цвяхів, черепків и других цяцек. Бридка се забавка, так коли хлопчикам була до вподоби!
— „Ай!“ наколовся один на голку: — „бач, клятий протір!“
„Я не протір, а шановита панянка!“ — на те ёму голка; але ніхто іі не почув.
Головка воскова давно з неі спала, а вона од ржавчини зробилась чорнісінькою з голови до пят; так ій и то здавалося, що в чорнім убрані вона визирає ще тоншою.
— „Ось шкаралуща пливе!“ крикнули хлопці и встромили в неі голку.
„Щасливо!“ попрощалась вона: — „Я ще показнійша; бо сама чорна, а стіни корабля білі… Ох, коли-б тільки не дістати морськоі хороби, а то вона мене поломить!“
Байдуже! морськоі хороби не було — и вона не зломилася!
„От щастє — залізний живіт мати! и в мори не страшно хороби; тим то я й міцнійшна над чоловіка! Чим тонший хто, тим ёму здоровійше! От у мене врода, так врода!“
Коли се — трісь! скаралуща; бо через неі переіхав віз.
— „Господи, як мене тисне!“ голка мерщій; „отсе ж певно хороба морська! Пропала я! зломлюсь на скалку!“
