про потребу „неумытной кары.” Ватажки десь поховались… Знайдеш було якогось ватажка де в запечку и він нищечком промовить тобі „поганий час,” але витягни ёго у громаду и він народно — божиться, христиться и присягає, що наш час — єсть найкращий час… О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень — духовного туману!… И усякі центри, усякі „кружки”, громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадскоі роботи, видумали „кабінетну” роботу. И з тих „кабінетних” робітників стали виходить и виходять тепер акціонери, банкери, жидівскі наймити, одно слово: люде прокопчені в диму „економічного добробиту”, люде, у котрих девіза: „гроші, гроші и гроші”.
Хотілось би йти мимо отсих „нових” людей, та не минеш іх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Киів…
Так ото вже в той час, як Джур и Жук були на третім курсі, університетска молодіж розділилась на двоє: більша часть іі зосталась без проводаторів у широкому полі идей и зосталась вона в сфері идей як вівці без пастуха. И хочуть вівці прямовать до дому, у село, але не втраплять… Одначе, йти треба… дух молодіжий не стоіть, и йдуть вони, куди очи зирять. Кождий йшов тією тропою, котра здавалась ёму вірною и прямою. А чи справді вона вірна, чи справді вона пряма, чи не можна на іі заблудити — не було з ким порадитися. И отся честна молодіж виходила в житє, не здобувши в храмі освіти міцних, не гнилих підвалин проґрессу и прямованя по дорозі громадскоі користи и добра. Друга частка молодіжи мала своіх проводаторів, котрі и вели іі по тій дорозі „духовного” розвою, де світяться акциі, банки, гроші; одно слово, до тієі зорі, при світі котроі скоро и легко можна набить кишеню и спочить сном еґоізму.
Ті підвалини, котрі вложив в дитинну душу Жука Иван Иванович, оберегли ёго од впливу на ёго „нового духу”, він цілком належав в університеті до молодіжи без проводаторів: він був націонал; признавав, що наш час — єсть час піднесеня народного биту, — але в голові ёго не зложились міцно и ясно ті способи, над котрими треба працювать: він бачив рани, та не знав, чим іх треба гоіть й з чого почать.
Джур кидався й сюди й туди; и в кінець виробив собі девізу: „ubi bene, ibi patria“, и доказував, що національність химера. „В наш час,“ говорив Джур Жуку, „цивілізация стирає зовсім національні одміни народів. Найперша національня одміна, мова,
