вже так стирається, що знаючи одну мову Французів — можна объіхать увесь світ.
„Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?“ питав ёго Жук.
— „Певно, що так; бо мова, як и реліґія, повинна бути — одна…“
„Що до реліґіі“, перебивав Жук, „то се правда — бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?“
— „Мова більшости.“
„Се-б то Китайців?“
— „Більшости просвіченоі, цивілізованоі.“
„Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?“
— „Певно, що не наш.“
„Але й не Французи.“
И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.
Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: „помовчи язичку, — папки дам“. Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом „новоі школи“ він знав, де треба сказать тілько: „гм!“ и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.
Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се — молоде деревце, котре росте на ґрунті того „нового духу“, котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту — перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!…
От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.
В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь
