— „По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.“
„Здається такого закону нема,“ вмішався Семен.
— „Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю.“
„Може, але такого закона я не читав.“
Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув іі и, показуючи Семенові, сказав: „а прочитайте отсе, паничу.“
„Виходить моя правда,“ одповів Семен, прочитавши; „тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?“
Хмара скривився и замовк.
— „Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович,“ сказала Жучиха, „я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.“
— „Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…“
— „Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и усе!“
— „По моёму: нам краще б помириться.“
„Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім,“ сказав Жук, „покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.“
— „Гм! дощ за шию не йде,“ озвався нехотя Хмара; „підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!“
Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.
Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: „гарно пахнуть?“
— „Дуже гарно!“
— „Нате ж вам іх та нюхайте,“ и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.
— „Сядьте з нами,“ сказав Джур.
