отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя.“
— „Чого так?“ спитав Хмара.
— „Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…“
— „Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх.“
— „Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу.“
— „В законі нема міри на упруги, видно так слідовало“… Помовчавши трохи, Хмара сказав. „Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор.“
— „Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш.“
— „Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?“
— „Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.“
Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.
— „А що?“ спитав Хмара.
„Се не документ.“
— „Як не документ, а щож се таке?“
„Се партикулярний спис", одповів Жук.
— „Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!“ и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: „повітовий маршал Кисіль.“
„Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?“
— „Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?“
— „Стоіть,“ сказала Жучиха; „тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.“
— „На що ж людей питать, коли у мене документ є?“
— „Живі свідки лучше знають.“
